Про лікарняну касу з часу її створення на нашому підприємстві і аж дотепер, доводилося чути різне: одні розповідали про неї захоплено, інші – скептично або й зневажливо… Терпляче вислуховуючи людей, щораз більше переконувалася: аби скласти об’єктивну думку про цю громадську організацію, треба бодай раз зіткнутися безпосередньо з послугами, які вона надає. Нещодавно мені така нагода трапилася: чоловік потрапив до стаціонару міської лікарні. Бачила, як рідня інших людей, котрі мали подібні діагнози, отримавши список необхідних лікарських препаратів, збивалася з ніг, бігаючи то до однієї, то до іншої аптеки, аби придбати все необхідне. У мене такої потреби не було – медсестра, оформивши необхідні документи, подбала про все сама, і за якусь годину (чи навіть трохи менше) було розпочато курс лікування. Мимоволі пригадалося, як начальник ЛОУ Сергій Володимирович Голуб свого часу, коли приніс до редакції заводської газети публікацію про доцільність створення лікарняної каси, впевнено заявив: «Майбутнє – за страховою медициною. Повірте зараз на слово, а з часом саме життя переконає в правдивості того, що кажу».

Так, сьогодні я й справді переконалася: лікарняна каса потрібна. Потрібна насамперед для того, щоб виграти час і якомога швидше розпочати лікування. А ще – для того, щоб уникнути зайвої нервозності, яка охоплює людину зазвичай, коли біда несподівано вривається в її життя. І не треба думати, що ті біди, хвороби підстерігають тільки літніх людей. Пригадую, кілька місяців тому одна з 25-літніх викладачок коледжу, в якому працює моя донька, потрапила до лікарні з інсультом. Вона скептично ставилася до того, що в такому віці можна серйозно занедужати, отож думку про свою участь у страховій медицині вперто відкидала. Звісно, на поміч, як завжди буває в таких ситуаціях, прийшли добрі люди (колеги, студенти), проте лікування через відсутність коштів почалося дещо пізніше, і недуга дала певні ускладнення.

Доводилося чути від декого з працівників нашого підприємства: захворієш один раз, а внески потрібно сплачувати постійно – і хтозна, на що вони витрачаються… Якщо є така недовіра, певну суму коштів, звісно, можна й самому відкладати «на чорний день», проте куди приємніше знати, що з місяця в місяць ти віддаєш якусь часточку власних коштів тим, хто сьогодні на ліжку недуги, хто вкрай потребує невідкладної медичної допомоги. Адже в такий спосіб ми вчимося любити ближнього, відчувати людський біль і людські проблеми.

Світлана Береза, газета "Хімік", 2013р.